Історія розвитку гігієни та санітарії

   Історія розвитку гігієни та санітарії лежить у сивій давнині. У найвідоміших давньогрецьких легендах персоніфікація здоров'я тісно пов'язана з ім'ям доньки Асклепія Гігієї (Ну§іеіа). В античному мистецтві Гігієя зображувалася у вигляді молодої красивої жінки в туніці з діадемою та змією, яку вона годувала з чаші. Ім'я Гігієї дало назву профілактичному напрямку медицини.
   Гігієнічні постулати знайшли своє відображення в історичних пам'ятках тих часів - письмових (літературно-філософські трактати Гіппократа "Про повітря, води та місцевості", Ветрувія "Десять книжок з архітектури") та архітектурних (водопровідно-каналізаційні будівлі Вавілону (XX ст. до н.е.), Греції (VI ст. до н.е.), Риму (І ст. до н. е.). Уже в ті часи сформувався загальний профілактичний напрямок медицини. Отож витоки гігієни сягають періоду зародження людства.
   Українська багатовікова історія гігієни та санітарії нерозривно пов'язана з соціальними, науково-технічними, культурними, побутовими та іншими особливостями різних соціально-економічних формацій. Зародки її проглядаються ще в Трипільській культурі, що датується VI століттям до нашої ери.
   Гігієнічна культура Київської Русі була досить високо розвинутою. У містах організовувалося водопостачання та каналізаційні мережі, замощувалися дороги. Найпершим збереженим пам'ятником давньослов'янської медичної літератури вважається стаття в "Ізборнику" Святослава. Гігієнічні настанови знаходимо і в "Слове об умеренности и воздержании", "Монастырских обиходниках", "Книге святых тайн Еноховой" та інших. Зокрема, у науково-медичному трактаті "Аллима" вперше в медичній літературі того часу висвітлені питання гігієни вагітних та догляду за дитиною, наведені основи загальної гігієни, гігієни харчування тощо.
   Зародження санітарно-епідеміологічного нагляду своїм корінням сягає часів перших законодавчих актів, які вже мали чітку санітарно-гігієнічну спрямованість. Так, 1716 року указом Петра І організовується Медична канцелярія, яка керувала не тільки медичною, а й санітарною діяльністю в Росії. Згодом затверджується нагляд за санітарним станом міст, а в 1742 році починає діяти перший санітарний "регламент" для умов праці на суконних фабриках. "Наказом губернаторам та воєводам" встановлюється обов'язковий огляд лікарем "заразних" хворих, організація карантинів. Одна з перших карантинних установ розташовувалася у мальовничому містечку Київщини - Василькові.
   Починаючи з другої половини XIX століття, організовується земська і міська медицина, одним із елементів якої стають громадські санітарні організації.
   Найпершою в Україні й однією з передових у Росії була санітарна організація Херсонського земства, заснована М. Уваровим. Ця організація стала ініціатором багатьох санітарних починів - досліджень умов праці та побуту сільськогосподарських робітників, організації лікувально-продовольчих пунктів, вивчення захворюваності та сільськогосподарського травматизму. Саме в цій губернії, починаючи з 1887 року, вперше в Росії санітарний лікар був у кожному повіті.
   Незабаром міські санітарні організації створюються також у Херсоні (1878 р.), Житомирі (1881 р.), Одесі (1892 р.), Полтаві (1883 р.), Катеринославі (1884 р.), Миколаєві (1885 р.), Ялті (1886 р.), Чернігові (1886 р.) та Сімферополі (1890 р.).
   Після жовтневих подій 1917 року та під час громадянської війни питання санітарно-гігієнічного забезпечення і підготовки відповідних медичних кадрів набули неабиякої гостроти.
   Із проголошенням самостійної Української Народної Республіки 7 листопада 1917 року санітарно-гігієнічна безпека молодої держави розглядається як пріоритетний напрямок медичної галузі. При Генеральному Секретаріаті України формується Медико-Санітарна Рада і 29 грудня 1917 року проголошується її зібрання на 20-22 січня у Києві. На цьому засіданні гостро стояло питання організації вищої медико-санітарної інституції.
   Незважаючи на зміну влади в Україні, питання санітарної безпеки держави було весь час пріоритетним. Незалежно від форми та назви керівного органу охорони здоров'я в його структурі постійно існував підрозділ, вивчав та координував гігієнічний напрямок практичної медицини. За часів Центральної Ради - це Медико-Санітарна Рада, перший орган управління санітарною справою автономної України. Гетьманство та Директорія організовувало міністерство Народного Здоров'я і Опікування. Першим керівником санітарного департаменту був видатний гігієніст О. Корчак-Чепурківський.
   Датою свого народження Державна санітарно-епідеміологічна служба вважає 1 червня 1923 року, коли Рада Народних Комісарів УРСР підписала постанову "Про санітарні органи республіки". Цим документом були узаконені права та обов'язки санітарних органів, на державному рівні визначено організаційні засади проведення санітарних та протиепідемічних заходів. Саме на підставі постанови "Про санітарні органи республіки" було затверджено структуру та штати санітарних органів республіки: від центру до периферії.
   Розвиток санітарної служби України набував усе більш динамічного характеру. Так, 1924 року "Тимчасовими будівельними правилами" затверджено положення про обов'язковий попередній санітарний нагляд за будівництвом під час його підготовки та завершення. А 1925 року в структурі санітарно-епідеміологічного відділу Наркомздоров'я УРСР створюється нова інспекція - санітарно-харчова.
   1925 року вступає в дію також перший закон про санітарний нагляд за виготовленням, зберіганням та реалізацією харчових продуктів в УРСР.
   Розроблені санітарні правила для харчової промисловості. Запроваджено низку заходів щодо організації раціонального харчування. У цьому ж році приймається постанова Ради Народних комісарів УРСР "О санитарной охране вод", а також відомчі акти щодо охорони джерел водопостачання. Починаючи з 1926 року, під контролем санітарно-епідеміологічної служби планово розвивається мережа водогонів України.
   Фахівці з питань гігієни праці санітарно-промислової інспекції почали детально вивчати умови праці та забруднення промисловими відходами безпосередньо на виробництві. Практично всі потужні виробництва України перебували під постійним наглядом промислово-санітарних лікарів.
   Наступний період діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби починається з VI Всеукраїнської санітарної ради, яка відбулася у жовтні 1927 року. Під час роботи сесії Марзеєв чітко сформулював своє бачення щодо необхідності організаційно та юридично оформити санітарний заклад, який об'єднає всі санітарно-профілактичні установи. На його думку, мережа установ служб санітарних бюро, бактеріологічних, малярійних і пастерівських станцій інших установ потребувала єдиного керівництва на адміністративному рівні. Ідея комплексного санітарно-епідеміологічного закладу знайшла підтримку серед фахівців. Так було створено санітарно-епідеміологічну станцію.
   Основою подальшого зміцнення санітарно-епідеміологічної служби стало прийняття 1963 року постанови "Про державний санітарний нагляд у СРСР" та створення у центральному апараті МОЗ України Головного санітарно-епідеміологічного управління. Водночас було введено посади головних санітарних лікарів усіх рівнів. Таким чином, 40 років тому відбулося формування структури санітарно-епідеміологічної служби в тому вигляді, в якому вона діє і нині.
   З року в рік Служба все більше володіла санітарно-епідемічною ситуацією та всіляко розвивала свою діяльність, її представники продовжували запроваджувати принципово державницьку позицію. Так, у 1976 - 1980 роках не були допущені до будівництва понад 3000 об'єктів та майже 20 % будівництв призупинені внаслідок виявлених порушень умов праці.
   Кардинальні політичні, економічні та соціальні перетворення, що відбулися в країні наприкінці 80-х і на початку 90-х років, насамперед, здобуття Україною своєї незалежності, активізували зусилля керівників, спеціалістів держсанепідслужби щодо удосконалення її організаційної структури, визначення і закріплення ролі Служби у загальній системі вітчизняної охорони здоров'я. Так, 24 лютого 1994 року Верховною Радою України прийнято Закон України "Про забезпечення санітарного епідемічного благополуччя населення". Цим документом і регламентується сьогодні діяльність державної санітарно-епідеміологічної служби України.
   Є незабутні й неповторні сторінки історії санітарної служби. Одна з них - катастрофа в Чорнобилі. Блискавично зорганізовані у структурі СЕС радіологічні підрозділи розгорнули діяльність у всіх постраждалих районах. Саме санітарні лікарі обгрунтували необхідність евакуації людей. Після аварії на ЧАЕС радіопротекторну дію деяких речовин вивчав, зокрема, професор В. Корзун. Він провів експеримент на собі, піддавши свій організм впливу радіоактивних ізотопів, характерних для викиду АЕС, таким чином досліджуючи їх радіопротектронні властивості. Його праця високо оцінена науковцями і клініцистами. Загальновідомо, що у світовому масштабі залишається напруженою ситуація із захворюваннями на ВІЛ/СНІД та туберкульоз. В Україні вже сформовано мережу спеціалізованих лікувально-профілактичних закладів. Це 35 центрів профілактики СНІДу, 127 кабінетів довіри та 123 спеціалізовані лабораторії із діагностики інфекції. Протягом останнього півріччя введено в дію проект "Подолання епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні" за рахунок коштів гранду Глобального фонду боротьби із СНІДом, туберкульозом та малярією. Важливо, що Україна стала першою із держав СНД, яка розпочала комплексне лікування 4 тисяч ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД. Досвід України щодо боротьби зі СНІДом відзначався на засіданні ЮНЕЙДС у Барселоні як найкращий приклад дій в умовах обмежених ресурсів. Україна також досягла значних результатів у боротьбі з епідемією туберкульозу. Зокрема, сьогодні всі хворі повною мірою забезпечені протитуберкульозними препаратами за рахунок держави, тоді як у 1999 році забезпечення ліками становило 18 - 25 % від потреби. Нині перед 60-тисячним колективом працівників Державної санітарно-епідеміологічної служби України постають завдання гармонізації санітарного законодавства з європейськими та міжнародними вимогами, формування чіткої виконавської вертикалі прийняття та забезпечення виконання дієвих управлінських рішень, ефективної міжвідомчої взаємодії. Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя як одного із найважливіших компонентів національної безпеки держави потребує зусиль не лише санітарно-епідеміологічної служби, а й підтримки на загальнодержавному та регіональному рівнях. Саме ці питання обговорювали делегати Всеукраїнського з'їзду працівників санітарно-епідеміологічної служби, який пройшов 10-11 жовтня 2007 року в Києві. У роботі цього насправді історичного форуму взяли участь представники усіх структурних підрозділів Служби: районного, міського, обласного, відомчого та центрального рівнів, - усього 1600 делегатів та учасників, керівники аналогічних структур країн Європи та СНД, провідних світових організацій системи охорони здоров'я: ВООЗ, Європейські комісії, ЮНІСЕФ, Програми розвитку ООН.